Так названо книгу презентація якої відбулася 10 лютого в приміщенні конференц-залу Івано-Франківської Духовної Семінарії. В призидію було запрошено Владику Володимира Війтишина, з благословення якого вийшла в світ дана книга, о. міт. д-р Олега Каськів – ректора ІФДС, п. Михайла Попеля – голову Рогатинської районної ради та п. Ярослава Польового – автора книги.

Презентація розпочалася спільною молитвою та благословенням Єпарха Івано-Франківського, після чого були заслухані доповіді автора книги та членів редакційної колегії.

В своєму вступному слові Владика Володимир наголосив на значенні душпастирської праці репресованих священиків, про яких маємо пам’ятати і які мають бути для нас взірцем служіння Богу, людям та батьківщині Україні, а дана книга повинна вийти і в інших регіонах Івано-Франківщини, щоб всі могли знати імена духовенства, котрі віддали своє життя за Бога. віру та свій український народ.

На завершення Владика відзначив почесними грамотами всіх, хто спричинився до виходу в світ цієї книги, а автор передав примірники видання для бібліотеки ІФДС, щоб майбутні священики знали і вчилися духовної вірності Богу, Церкві та народу.

Детально про зміст книги пропонуємо переглянути в додатку.

о. Юрій Трухан – секретар Єпарха Івано-Франківського.

БЛАЖЕННІ ПЕРЕСЛІДУВАНІ ЗА ПРАВДУ
(вступне слово автора)

Протягом усієї історії людства наш народ ставився з великою пошаною до віри. Навіть у тих далеких поганських часах народна творчість, побутова культура, обрядовість свідчать про велич Духа праукраїнської людності.

Духовний стан спільноти, його морально-етичні ознаки виразно проявляються і набувають енергії поступального руху завдяки духовним проводирям. Це вони, верховні пастирі, несуть у собі рушійну силу історії Духа, тобто істинну історію. Упродовж всієї історії України, на всіх етапах її розвитку з'являлися постаті, що своїми працями, особистим життям збагачували не тільки українську культуру, але й світову духовну спадщину. Ми маємо чим пишатися, — лише треба про це пам'ятати і намагатися донести до людей правду.

3 часу Берестейської унії розпочалася нова ера Київської церкви. Вперше за 6ОО років вона стала канонічною незалежною Помісною церквою Сходу. Починаючи від першого Архиєпископа-Патріарха Михайла Рогози, протягом 400 літ верховні пастирі Київської церкви змінювали одні одних як її Архиєпископи-Патріархи. І між ними були такі визначні особистості, як Іпатій Потій, Вельямин Рутський, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий.

Ця історична тема нашої церкви достатньо досліджена, однак знову слід наголосити, що упродовж віків церква з її ієрархією залишалася єдиною духовною силою, яка об'єднувала та провадила бездержавний український народ, зберігши його як націю серед численних лихоліть, поневолень та історичних буревіїв.

Суцільна темрява неуцтва, що міцно тримала у своїх лабетах галицькі села, була розвіяна наполегливою працею українських священиків. Через шкільництво, просвіту галицький край відродився, до народу повернулося притаманне йому почуття національної самоповаги та патріотизму. I коли в 1914 році постало питання про формування Українського війська, то через кілька тижнів до Січових Стрільців зголосилося близько 50 тисяч добровольців. Наш галичанин виріс до усвідомлення власної держави, до розбудови Незалежної України. Велич українського священика полягає в тому, що він був не тільки добрим пастирем, але й великим патріотом свого народу.

Назагал, XX століття. з двома кривавими світовими війнами і дикунською революцією з такою силою вдарило по Україні та церкві, що згубні наслідки цього відчутні й до сьогодні. Наша земля, наче магніт, притягувала різного роду завойовників, і всі вони намагалися в той чи інший спосіб боротися з українським духовенством. Але такого жорстокого, з відвертим цинізмом загарбника, яким виявився большевицький режим, трудно знайти у світі. Ця комуністично-атеїстична доктрина руйнувала церкви, до основи розбирала костели, в огні спалювала безцінні твори сакрального мистецтва. До сьогоднішнього дня збереглася у селі Липівка на Рогатинщині капличка з розстріляним Розп'яттям. Так у 1945 році вправлялися у стрільбі совєтскі вандали. А коли знайомишся з матеріалами, що їх подає "Мартирологія Українських Церков" (Торонто-Балтимор, 1985), то жах охоплює душу. Вдумаймося у цифри: всі 4 440 греко-католицьких церков були або закриті, або зайняті московським православієм. Усі єпархії, а налічувалося їх п 'ять, були зліквідовані. Десять єпископів запроторили до совєтских лагерів неволі, дехто з них був закатований.

11 квітня 1945року енкаведисти оточили Святоюрську церкву і заарештували Митрополита Йосифа Сліпого та Єпископа Микиту Будку. Тоді ж у монастирі отців Редемптористів був заарештований і Єпископ Микола Чернецький. У Станіславові потрапили за грати Єпископи Григорій Хомишин та Іван Лятишевський. Єпископ Григорій Хомишин, якому виповнилося 78 років, у грудні 1945 року був замучений енкаведистами в ізоляторі Лук'янівської в’язниці. У листопаді 1947 року в Мукачівській лікарні був отруєний агентом НКВД 36-річний Єпископ із Закарпаття — Теодор Ромжа. У1949 році Єпископа Мукачівської єпархії Олександра Хару совєтский режим засудив до 25 років каторжних робіт. Владика так і не повернувся на Батьківщину — помер 1983 року в Караганді. Немає сумніву, що Митрополита Андрея ІПептицького чекав такий самий фатум, як і решту духовенства, але його передчасна смерть у листопаді 1944 року не дала можливості большевикам поглумитися над хворим, поважного віку Митрополитом. Майже півтори тисячі священиків опинися на каторгах Сибіру, Тундри, Казахстану, Далекого Сходу. Аналогічна доля була приготовлена монашим чинам. Всі 540 монахів і 1090 монахинь були розігнані та ув'язнені, а 195 монастирів зліквідовані. Таке страшне горе випало на долю нашого народу і його духовних проводарів. Зрештою, большевицька система заперечувала гідність людини, ліплячи всім арештованим одну і ту ж статтю: 54-1 "а " і 54-11 УК УССР — "ізмєна Родінє". Як "зрадники", наші ієрархи опинилися у совєтскій неволі, де зазнали неймовірних випробувань. Цю розповідь можна продовжувати, і вона є дуже сумною... У березні 1946 року у Львові був проведений псевдособор, де зліквідували УГКЦ, а на її місце прийшло московське православіє. Ось та правда, яку нам принесли на штиках большевики.

У цій історичній розвідці сама назва говорить за себе — священики Рогатинщини. Отже, йдеться про священиків, життєві дороги яких пролягали Рогатинською землею, — землею, що завжди манила до себе блищих і дальших сусідів, землю, потоптану ордами чужинців, зрошену кров'ю нашого люду. В усій Рогатинщині трудно знайти родину, яка б у той чи інший спосіб не постраждала від завойовників. Долю жителів краю розділили його священики. Епізоди життя окремих душпастирів викликають захоплення і слугують прикладом для наслідування. Під час пошуку матеріалу до книжки "Храми Рогатинщини" (Львів, 2004) мені довелося почути від старожилів такі розповіді про страдницьке життя священиків, що мимоволі на очі наверталися сльози. Але найбільше враження справила на нашу творчу групу скромна кам'яна плита на могилі Невідомого священика у Липиці Нижній. Слово "Невідомий" таки варто писати з великої букви, бо той священик, що заступився за нещасних селян, чи не найбільший з усіх. Саме біля тієї могили в автора і зародилася думка про вшанування пам'яті отців церкви, що в часи великих потрясінь, розрухи та смутку, наче пасіонарії, зігрівали душі знедолених галичан.

У цій хроніці подано короткі нариси з життя священиків, що найбільше  прислужилися до розвитку Рогатинського краю, служили духівниками в Українському війську та зазнавали переслідувань і репресій з боку різних завойовників. Збірка складається із трьох розділів: "Просвітителі краю", "Військові духівники" і "Репресоване духовенство". Податі матеріали базуються виключно на історичних джерелах. Назагал, джерельна база цієї теми — мізерна. Тільки завдяки окремим публікаціям і уривчастим відомостям Шематизму вдалося зібрати короткі життєписи священиків, переважно першої половини XX століття…