У кожну історичну епоху з волі Божого Провидіння зроджуються постаті, які визначають хід розвитку як окремих народів, так і цілих континентів і навіть усієї людської цивілізації загалом. Такими у новітні часи стали для Північної Америки Джорж Вашінгтон, для Америки Південної Сімон Болівар, для Індії Махатма Ганді, для Африки Нельсон Мандела. Апостолом народів сучасності став великий Папа Іван Павло II, який своєю місією, молитвою та особистим прикладом змінив світовий порядок, переконавши людство відмовитись від тоталітаризму і протистояння та стати на шлях побудови духовної спільноти націй і держав.

В історії Української Греко-Католицької Церкви останньої чверті XX ст. такою постаттю став Єпископ Софрон Дмитерко, який майже 25 років очолював розлогу Івано-Франківську Єпархію у похмурі часи переслідувань з боку комуністичного режиму та у перші роки відродження УГКЦ в незалежній Україні.

І хоча Владика Софрон Дмитерко відійшов від активної архіпастирської діяльності понад десять років тому, а останні півтора року повільно згасав, терпеливо готуючи свою душу до зустрічі з Господом, його тиха, майже мовчазна присутність, його безперервне молитовне чування над долею своєї Церкви і народу, його упокореність і лагідність стали не тільки свідченням і прикладом досконалої віри, але й духовним орієнтиром для тих, хто знав і відвідував Владику, а найголовніше – могутнім духовним захистом для всієї церковної спільноти.

Господь щедро обдарував Єпископа Дмитерка різноманітними дарами: подивугідним розумом, величавою поставою, чудовим голосом, щирою приязню і добрим гумором. Але найбільше, що вражало у Владиці – це його вроджена інтелігентність і надзвичайна простота. У спілкуванні навіть з найближчими йому людьми він ніколи не переходив межу фамільярності, а простота його мови, його подільська говірка, яку успадкував від матері Олени, не тільки усувала усі бар’єри у спілкуванні, але й свідчила про його глибокий природний розум та високу освіченість. Владика Дмитерко був добрим пастирем для всіх, хто його знав особисто, для своєї Єпархії, для всієї Церкви.

Основою і джерелом життя Єпископа Софрона стали з дитячих літ св. Літургія і Євхаристія. Він був їх ревним і терпеливим служителем. Не існувало мабуть дня, щоб він не звершував це головне Таїнство нашої віри і його особистого духовного життя. Навіть коли вже був немічним, покірно сидів біля престолика у капличці монастиря Сестер Служебниць по вул. Коломийській в Івано-Франківську, де проживав останні 15 років, і слідкував за кожним словом і рухом священика капелана, особисто виголошуючи і звершуючи найважливіші частини Літургії. Не терпів поспіху чи недбальства у виголошенні літургійних молитов, постійно наголошуючи, що Служба Божа найголовніший обов’язок свяшеника. Коли вже не міг служити Літургію в капличці, щоденно приймав до свого серця Пресв. Євхаристію у своїй кімнатці. Найсвятіші Тіло і Кров Христові були його справжнім духовним кормом, основою його життя.

Єпископ Софрон був мужем молитви на вервиці. Вона супроводжувала його всюди: в дорозі, у хвилини спочинку і призадуми. Заохочував до молитви на вервиці богупосвячених осіб, священиків, мирян. Був переконаний, що молитва не вервиці до Непорочно Зачатої Діви Марії є могутнім захистом для Церкви, для монашої чи парафіяльної спільноти, для кожної християнської душі перед наступом сатани. Владика Дмитерко мав також особливий пієтет до набоженств Хресної Дороги, Святої Години, вважаючи їх дорогоцінними перлинами у скарбниці нашої віри та обряду, які стали їх справжніми духовними окрасами.  

Владика Софрон Дмитерко був глибоким знавцем і шанувальником українсько-візантійського обряду, любив літургійний спів, володів чудовим голосом з надзвичайно широким діапазоном. Водночас від не вважав обряд закостенілою догмою, будучи переконаним, що основне його завдання – розкривати глибину віри для користі і спасіння душі і всієї церковної спільноти.

„Я – український католицький священик і Єпископ” — часто наголошував Владика Дмитерко. Він не соромився своєї приналежності до Католицької Христової Церкви, навпаки – пишався нею. Христові слова „Щоб усі були одно” вважав домінантою свого пастирського служіння. Був переконаний, що перебування в лоні Вселенської Церкви зберегло національну та духовну ідентичність українців, допомогло нашій УГКЦ не тільки вижити, але й відродитись після жорстоких переслідувань віри з боку сусідів, і особливо – з боку комуністичного режиму. Вірність Папі і Апостольській Столиці вважав основою єдності, а ослаблення чи відхід від неї – загрозою розколу, занепаду віри і духовного виродження.

Єпископ Софрон Дмитерко перебував у монашому Чині ОО. Василіян 76 років. Його життєва і духовна формація розпочалася 1932 року на новіціяті у Крехівському монастирі і тривала до останніх хвилин життя. Він любив свій Чин, пишався своєю приналежністю до нього і не приховував цього. Вважав, що Василіянський Чин виконав історичну місію у становленні УГКЦ у поберестейські часи, допоміг зберегти її ідентичність у часи гонінь та нищення з боку російського царизму та безбожного комунізму. Владика Софрон дуже тішився молодими покликаннями до Чину, цікавився його розвитком, підтримував морально і духовно.

Водночас з великою повагою ставився до інших чинів і згромаджень. Був переконаний, що кожна монаша спільнота має спеціальне покликання розкривати духовне багатство Христової Церкви, нести правду Євангелія до кожної душі. Двері помешкання Єпископа Софрона були відчинені для представників всіх чинів і згромаджень, яких зігрівав батьківською любов’ю, порадою, підтримкою. Переживав за осіб, які залишали чернечі спільноти або переходили в інші. Вважав це духовною незрілістю, яка провадить до кризи віри.

Ідеалом монашого, священичого і єпископського покликання Владики Дмитерка був св. свмч. Йосафат. Пригадую, з яким душевним трепетом Преосв. Софрон навесні 1991 року вперше переступив поріг собору Пресв. Тройці – напівзруйнованої тоді святині у центрі Вільнюса. „Це велика святиня нашої Церкви і народу. – Сказав зі зворушенням у голосі. – В ній довгі роки молився за єдність св. Йосафат”. Приклад св. свмч. Йосафата, мов ясна зоря, був духовним дороговказом Владики Дмитерка до останніх хвилин його життя.

Єпископ Софрон Дмитерко глибоко переживав відсутність духовної єдності в українському народі. Вважав такий стан головною перешкодою у дозріванні та становленні нації і держави. Часто перечитував Послання Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького „Як збудувати рідну хату?”, вважаючи цей документ не тільки духовним заповітом великого Митрополита для українців, але й дуже актуальною програмою нашої національної і духовної єдності в умовах незалежної України.

Попри високу освіченість, досконале знання богословських предметів, вільне володіння латиною, німецькою, чеською та польською мовами, Владика Дмитерко був надзвичайно простим у спілкуванні. Він любив свій народ, особливо селян, вважаючи їх щиру віру основою збереження Церкви у підпіллі і її відродження в умовах державного суверенітету України. Невід’ємною умовою побудови справедливого і гармонійного громадянського суспільства вбачав співмірність особистих матеріальних запитів провідної верстви – представників влади, інтелігенції, духовенства – із загальним рівнем добробуту суспільства. Єпископ Софрон провадив аскетичний спосіб життя, будучи скромним у спілкуванні, у побуті, в облаштуванні помешкання. Він був суворим і ощадним у витрачанні церковних коштів і водночас щедрим до потребуючих. Жодна побудова храму, жодна потреба священика чи богупосвяченої особи, і навіть прохання мирян в особистих труднощах не були обійдені його увагою. Щедра правиця Владики мала дещицю для кожного, хто потребував допомоги.

Владика Софрон Дмитерко був щирим патріотом свого народу і держави. Радів проголошенню незалежності, переживав за труднощі у становленні держави, хоч і був немічним, але вважав за свій важливий громадянський обов’язок  брати участь у голосуванні на виборах. Мріяв про квітучу і заможну, передусім – духовно багату Україну. І своїм особистим прикладом, своєю молитвою і душпастирською працею робив усе для того, щоб підняти дух народу, звільнити його з оков духовної неволі, яка не дозволяє Церкві і державі піднятися до висот людського духа.

В останні роки, місяці і дні свого життя Єпископ Софрон Дмитерко вражав навіть духовних осіб своїм смиренням перед Божою волею, лагідністю і добротою. Жодною рисою обличчя, жодним словом і навіть поглядом не нарікав на свій стан, на немічність. Навпаки, дякував Богові за все, насамперед – за дар життя і покликання, а подеколи навіть нестерпні умови свого стану супроводжував лаконічним, але дуже щирим і проникливим гумором.

Владика Софрон Дмитерко був великим життєлюбом і вмів радіти життю. Тому, як духовний заповіт залишив нам свої слова:

„Я тішуся, що міг виконувати те служіння, яке на мене поклало Боже Провидіння, жити і спілкуватися зі своїм віруючим народом, спільно з ним йти дорогою Христа і Його заповідей. А тому хочу побажати усім українцям великої віри, надії й любові, великої терпеливості у сучасних нелегких умовах життя, і – молитви. Тільки вона врятує нас від апатії і безнадії, тільки вона навчить любити ближнього і творити добро”.

Просимо Милосердного Христа, щоб устелив стежку свого вірного слуги смиренного  Софрона до дому Отця Небесного квітами наших вдячних душ. Вічна йому пам’ять.

о. Ігор Пелехатий.