14 серпня 2008 року

Коротка історія

Християни перших віків до великих празників завжди приготовлялися постом і молитвою. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші чи довші пости. На першому місці стоїть тут Великий Піст перед світлим празником Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливого культу до святих верховних апостолів Петра й Павла зродився піст Петрівки. А вкінці, прийшов наймолодший з чотирьох річних постів, піст Успенський. Ним ми приготовляємо себе до найбільшого празника Пресвятої Богородиці, її святого Успення.

Перші згадки про Успенський піст маємо щойно з 9-го століття. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не дорогою церковного законодавства, але через звичай. З цієї причини довгий час у Греції було багато дискусій як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і часу тривання.

Згадку про Богородичний піст знаходимо в посланні папи Миколая І (858-867) до болгарів, де він пише: „Свята римська Церква має здавен-давна звичай зберігати такі пости: по 40 днів перед Пасхою, після П'ятдесятниці, перед Успінням Марії Богородиці, а також перед празником Господнього Різдва”.

Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пилипівки, але лагідніший від Великого Посту. В понеділок, середу й п'ятницю цього посту була дозволена суха їжа, це є хліб, вода й сушені овочі, а в вівторок і четвер дозволялося на варену їжу, але без оливи. В суботу й неділю був дозвіл на вино й оливу, а в день Господнього Переображення і на рибу.

Успенський піст у нашій Церкві кожного року має однакову тривалість і час - від 14 до 28 серпня, празника Успення Пресвятої Богородиці.

Проповідь

Дорогі брати і сестри!

Наш Спаситель Ісус Христос після Богоявління на Йордані не тільки розпочав голосити Добру Новину про наближення Царства Божого, але і разом з тим став на смертельну боротьбу з тим, хто позбавив колись увесь людський рід того Царства. Після Хрищення Ісус поспішає на пустиню, до того безлюдного місця, в якому, згідно поняття ізраїльтян, було житло диявола та його злих духів. Там, в пустиш, Христос перебуває сорок днів на молитві та строгому пості, і таким чином перемагає те вороже військо в його ж таборі. Поборовши всі спокуси диявола, Божий Син розпочинає тріумфальний хід, який закінчиться днем Його остаточної перемоги над адом і над смертю у Світлий день Його Воскресіння. Христова Церква, ревно оберігаючи все те, що залишив нам Спаси­тель, сьогодні дарує всім нам дорогоцінну зброю для перемоги над нашим ворогом, вводячи нас у спасенний час посту.

Колись Адам плакав за втраченим деревом життя, а сьогодні кожний, хто приходить з покаянням до свого Небесного Отця, отримує доступ до новозавітнього животворящого дерева. На цьому хресному дереві простягнув свої руки Новий Адам та дарував нам нове життя. В цьому часі Христова Церква в особливіший спосіб вказує нам на розп'ятого Спасителя та дає нам Його животворящий хрест, як знак перемоги над гріхом, та двосічний меч на невидимого ворога. В цей час посту свята Церква закликає нас стримати свою руку від того, до чого простягнув її Адам та отримати те, що він не досягнув.

У сьогоднішній день згадаймо собі, що піст — це не є якийсь дієтичний ритуал чи звичай, до якого треба достосуватися чисто зовнішніми ознаками. Справжній піст — це, за словами святих Отців, так звана „невидима брань”, тобто внутрішня боротьба проти наших вад та всього того, що штовхає нас до гріха. Дійсним полем боротьби є наше серце. Як колись, у стародавні часи, атле­ти, готуючись до бою, вмивали своє тіло та намащували його оливою, щоб можна було легше вислизнути з рук супротивника, так і сьогодні Христос, закликаючи нас на внутрішній двобій з нашим ворогом каже: „Ти ж коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мт. 6, 17-18). Дійсно, до кінця всі свої духовні вади та немочі знає лише сама особа і дуже часто замість того, щоб викорінити їх, старається їх прикрити, а назовні показати себе побожною та святою. Тому Спаситель напоминає, що Отець наш Небесний теж бачить таємне, знає всю глибину наших сердець та нагороджує явно тих, котрі борються проти своїх гріхів. Ми бачимо, що без постійного нашого зусилля та праці над собою є неможливо досягнути християнської досконалості. Наша аскетична боротьба є вкрай необхідною навіть тоді, коли здавалося б, що ми цілком безсилі проти наших духовних недуг. Бо, на відміну від фізичного бою, чим більше та завзятіше ми боремося з гріхом, тим сильнішими стаємо, бо не воюємо самотужки, а маємо силу Того, Хто вже переміг гріх та кличе нас до святості. Кожна маленька перемога над собою складає той неоціненний скарб, що його збираємо собі на небі, якого ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Тепер стає зрозумілим, що коли ми зберемо у глибині свого серця цей небесний скарб чеснот, то там, де буде наш скарб, там буде і серце наше. Оце багатство вироблених чеснот та сприйнятих Божих ласк зробить нас здатними повернути назад до втраченого раю, дасть нам можливість розвинути наші духовні органи чуттів, вже тут на землі дозволить нам відчувати той духовний світ, бачити невидиме та чути несказане, а колись у вічності — оглядати Бога лицем в лице.

Гріх, вдершися до нашої людської істоти, глибоко поранив її з середини, зробив нас духовно глухими, сліпими та виключно тілесними людьми, котрі вже не здатні самі сприйняти небесне, бо за словами Христа: очима дивляться, та не бачать, вухами слухають, та не чують. Диявол влив у наші душі згубну отруту, котра, якщо її не знешкодити, приводить людину до вічної загибелі. Ліком, що знешкоджує цю смертоносну дійсність, є покаяння. У святій Тайні покаяння людина отримує оздоровлення від свого Творця, лікаря душ і тіл, стає знову повноцінною тілом, душею та духом. А Пресвята Євхаристія, за словами св. Атаназія Великого, є справжнім антидотом проти смерті. Піст та покаяння є тісно злучені між собою, бо немає справжнього посту без визнання власних провин, як і нема справжнього покаяння, коли людина не збирається нічого міняти в своєму житті та не робить твердої постанови поправитися, викорінити зло зі свого життя. Цей покутничий шлях святі Отці називали умертвленням. Злі звички стають з часом, наче другою природою, чи, як тепер кажуть, стилем нашого життя. І дійсно, для п'яниці перестати пити, чи для заядлого курця перестати палити — означає наче умертвити частину себе, відтяти частину свого внутрішнього світу зараженого цим злом. Бачимо, що гріх так глибоко засів у нас, що став неначе частиною нашого „я”, і, коли ми з усієї сили вириваємо його, то нам здається, що ми вмираємо. Але без такої смерті немає воскресіння, і коли ми цього не зробимо, то не зможемо справді покаятися і навіть після сотої сповіді залишимося моральними інвалідами.

Плодами покаяння і посту є діла милосердя, що свідчать про наше внутрішнє духовне здоров'я та здатність відчувати ближнього та його нужду. Протягом століть наші предки в час посту строго обмежували себе, а те, що залишалося, чи то харчі, чи то гроші,

віддавали убогим та нужденним. Вони мабуть добре зрозуміли виголошені пророком Ісаєю Божі слова: „Ось піст, який я люблю... з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних; побачивши голого — вдягнути його, від брата твого не ховатись” (Іс. 58, 6-7). А ми часто ховаємося від свого ближнього, а навіть від власних домашніх та боїмося поглянути їм в очі, бо або відчуваємо свої провини, або не є здатні простити чужих. Тому перед початком цього успенського посту Церква закликає нас до загального змирення. Ввійдімо ми в цей святий та великий час з твердою постановою поправи та покути. На кінець оголосімо нещадний бій всім нашим злим звичкам, явним і таємним, та розпічнім здобувати собі небесний скарб християнською досконалістю та святим життям. Але перед тим пригадаймо найперше того, кому нам є найтяжче поглянути в вічі та, схиливши голову, просімо у нього прощення, маючи на устах та в серці Христові слова: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших” (Мт. 6, 14-15). Амінь.

о. д-р Святослав Шевчук
"Сівач", серпень 2002 Ч. 7 (32) рік 4