Про ікону
Як латинській, так і східній Церкві відомий обряд "оплакування" у Велику П'ятницю та Велику Суботу. Христос, який назвав себе життям (див. Йо. 14, 6), лежить у гробі або на камені помазання померлих. А побожні жінки підносять руки, голосячи. Оплакування померлих завжди було справою жінок, не так з огляду на їх психологічні нахили, як радше з причини їх "природного покликання". Чоловік, який офірує світові свої діла і конкретні звершення, певним способом залишається живим у них навіть після смерті. Жінка, яка дає життя, споглядає знищення того, що є сенсом її існування.
Жінки біля гробу Ісуса є символом Церкви, яка стогне і плаче у цій "долині сліз". Вони уособлюють усвідомлення сумної дійсності, яку можна пояснити лише у світлі об'явлення.
Чи є натяк на якусь надію? Здається, іконописець нічого не говорить про це через постаті жінок. Але Богородиця зображена в іншій позі, ніж вони. Вона теж плаче, але водночас здійснює жест поклоніння.
Чернеча традиція розрізняє два види плачу: той, який викликає розпач і смуток (lỳpe), та ін ший плач, який є джерелом потіхи і знаком любові (рèпthоs). Ченці прагнули належати до блаженних засмучених (див. Мт. 5, 5), тобто до тих, хто відчуває близькість божественного блаженства навіть у ситуації, яка викликає біль.
Їх непорушна віра не опирається на якийсь банальний оптимізм. Вони не заплющують очей ані перед трагічною людською долею, ані перед злобою, яка є її причиною. Але вони поєднують все це з померлим Христом і, вшановуючи Його своїм плачем, почувають себе переміненими вірою у воскресіння. На Сході цей священний плач звеличують чимало чудесних творів. Іконописці мали не надто багато нагод зображати його. Але коли у Велику П'ятницю ми споглядаємо ікону Богородиці, яка плаче на гробі Ісуса, бачимо хрест посеред свічок, лампад та жалобних співів, ми відчуваємо як нас відносить в цю атмосферу пентосу, священного плачу, який породжує радість.
Надгробна стихира при покладанні Плащаниці
"Тебе, що світлом, немов ризою, зодягаєшся, зняв Йосиф з Никодимом, бачивши мертвого, нагого, непохованого, ревним плачем заплакали і, ридаючи, промовили: "Ох горе, наш найсолодший Ісусе! Побачивши Тебе на хресті повислого, сонце негайно мороком покрилося і земля зо страху задрижала й церковна заслона роздерлася. А тепер бачу Тебе, що задля мене сам пішов на смерть. Як же ж поховаю Тебе, мій Боже? Або якою плащаницею обгорну? Якими руками діткнуся Твого нетлінного Тіла? Або яку пісню заспіваю при Твоїй смерті, Щедрий? Величаю Твої страсті, піснями славлю Твоє погребення з воскресенням, і кличу: "Господи, слава Тобі".
Євангеліє від Матея 27, 1-38; Лк. 23, 39-43; Мт. 27, 39-54; Ів. 19, 31-37; Мт. 27, 55-61
Тоді, коли настав ранок, усі первосвященики і старші народу скликали раду на Ісуса, щоб Його вбити. І, зв'язавши Його, повели і видали правителеві Пилатові. Тоді Юда, що зрадив Ісуса, побачивши, що Його засудили, розкаявся і вернув назад тридцять срібняків первосвященикам і старшим, кажучи: Згрішив я, видавши кров неповинну. Ті ж відповіли: Що нам до того? Ти побачиш! Тоді він кинув гроші у святиню, пішов геть і повісився. Первосвященики взяли ті гроші і кажуть: Не годиться їх класти до скарбони, бо це ціна крови. Порадившись, вони купили за них ганчарське поле, щоб ховати там чужинців. Тому це поле й досі зветься Полем Крови. Тоді здійснилося слово пророка Єремії, що каже: І взяли вони тридцять срібняків, ціну того, що був оцінений синами Ізраїля, і дали їх за ганчарське поле, як сказав мені Господь. Привели вони Ісуса перед правителя, і правитель спитав Його: Чи Ти цар юдейський? Ісус відповів: Ти кажеш. Та коли первосвященики та старші Його обвинувачували, Він не відповідав нічого. Тоді Пилат каже до Нього: Хіба не чуєш, скільки свідчать проти Тебе? Він не відповів йому ані на одне слово, так що правитель вельми дивувався. На свято правитель звик був відпускати народові одного в'язня, якого вони хотіли. Був же тоді визначний в'язень, що звався Варавва. І от, коли вони зібрались, Пилат каже до них: Кого бажаєте, щоб я відпустив вам: Варавву чи Ісуса, що зветься Христос? Знав бо він добре, що заздрости ради видали Його. І коли він сидів на судищі, його жінка прислала йому сказати: Нічого не роби праведникові Тому, бо я цієї ночі в сні багато витерпіла заради Нього. Та первосвященики і старші намовили народ просити, щоб пустив Варавву, а Ісуса видав на смерть. Заговорив правитель і сказав їм: Кого з двох бажаєте, щоб я відпустив вам? Ті відповіли: Варавву. Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, що зветься Христос? Усі відповіли: Нехай буде розп'ятий! Він спитав: Що злого вчинив Він? Вони ж іще більше стали кричати: Нехай буде розп'ятий! Пилат бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води і вмив перед народом руки та й каже: Я невинний крови праведника Цього, ви побачите. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров Його на нас і на дітей наших! Тоді він відпустив їм Варавву, а Ісуса, бичувавши, видав на розп'яття. Вояки правителя, взявши Ісуса у преторію, зібрали на Нього всю чоту і, роздягнувши Його, накинули на Нього червоний плащ, і, сплівши вінець з тернини, поклали Йому на голову, і дали тростину в праву руку. Потім, падаючи перед Ним на коліна, глузували з Нього, кажучи: Радуйся, царю юдейський! І плювали на Нього, брали тростину і били Його по голові. Насміявшись з Нього, скинули з Нього плащ, надягнули на Нього Його одіж і повели на розп'яття. Виходячи ж, вони зустріли одного чоловіка з Киринеї, на ім'я Симон, і примусили цього нести хрест Його. Прийшовши на місце, що зветься Голгота, тобто Череп-місце, дали Ісусові пити вина, змішаного з жовчю, але Він, покуштувавши, не хотів пити. Ті ж, що розп'яли Його, поділились Його одежею, кинувши жереб. А потім сіли, щоб Його стерегти. Над головою в Нього прибили напис, за що Його засуджено: Це Ісус — цар юдейський. Тоді розп'яли з Ним двох розбійників: одного праворуч, а другого ліворуч. Лук. 23,39-43 Один із злочинців, що висів, зневажав Його кажучи: Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас! А другий, озвавшись, скартав його і мовив: Чи ти не боїшся Бога? Ти, що покутуєш ту саму кару? Ми бо несемо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого. І сказав Ісусові: Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у царстві Твоїм. Ісус сказав до нього: Сьогодні будеш зі мною в раю. Мт. 27,39-54 Ті ж, що проходили мимо Ісуса, лихословили Його й кивали головою, кажучи: Ти, що руйнуєш храм і за три дні знову будуєш, спаси Себе Самого: якщо ти Син Божий, зійди з хреста! Так само і первосвященики насміхалися з книжниками та старшими, кажучи: Інших спасав, Себе ж не може спасти! Він цар Ізраїля, нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо в Нього. Він покладався на Бога, нехай же Бог визволить Його нині, якщо Він угоден Йому. Сам бо казав: Я — Син Божий. Так теж і розбійники, що були з Ним розп'яті, ображали Його. Від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев'ятої години. А коло дев'ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі, Елі, лема савахтані, що значить: Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув? А деякі з тих, що там стояли, почувши це, казали: Він Іллю кличе. І негайно один із них підбіг, узяв губку і, намочивши її оцтом, настромив на тростину і дав Йому пити. Інші ж казали: Лиши, побачимо, чи прийде Ілля спасти Його. Ісус, знову скрикнувши голосом сильним, віддав духа. Тоді завіса храму роздерлася надвоє, від верху аж до низу, земля затряслася, скелі розпались; гроби відкрилися, й багато тіл святих померлих устали і, вийшовши з гробів по Його воскресінні, ввійшли у святе місто і багатьом з'явились. А сотник і ті, що стерегли з ним Ісуса, бачивши землетрус і те, що сталося, вельми налякалися, кажучи: Воістину Божий Син був Він. Ів. 19,31-37 А юдеї, тому що була п'ятниця, щоб не осталися на хресті тіла в суботу, бо був Великдень тієї суботи, просили Пилата, щоб переламати їм кості і їх зняти. Вояки прийшли і переламали кості першому і другому, що були з Ним розп'яті. Та коли прийшли до Ісуса і побачили, що Він уже помер, не ламали Йому костей, але один з воїнів коп'єм ребра Йому проколов, і зараз вийшла кров і вода. І той, хто видів, засвідчив, і правдиве є свідчення його. І він знає, що правду говорить, щоб ви теж увірували. Бо сталося те, щоб збулося Писання: Кість у Нього не буде поламана. І знову інше Писання каже: Дивитимуться на Того, Кого прокололи. Мт. 27,55-61 Було ж там багато жінок, які дивилися здалека; вони слідом ішли за Ісусом з Галилеї і служили Йому. Між ними: Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Йосифа, і мати синів Заведея. Як же настав вечір, прийшов заможний чоловік з Ариматеї, на ім'я Йосиф, що й сам був учнем Ісуса. Він прийшов до Пилата і просив тіла Ісуса. Тоді Пилат велів видати тіло. Йосиф узяв тіло, загорнув його в чисте полотно і поклав у свій новий гріб, що його висік був у скелі. І, прикотивши до входу гробу великий камінь, відійшов. Була там Марія Магдалина й інша Марія, що сиділи проти гробу.
Проповідь
«Коли від землі буду піднесений,
всіх притягну до себе»
(Ів. 12, 32).
Дорогі браття і сестри в Христі!
Хто б 2000 літ тому подумав, що з усіх випадків світу, смерть Ісуса Христа найглибше увійде в людську пам'ять, найживіше, найвитриваліше буде обговорювана. Хто б у той час подумав, що після 20-х століть мільйони людей будуть наповнювати Церкви всієї землі й вшановувати Ісуса на хресті, будуть кликати: Витай Христе, ці, що перемагають, поздоровляють Тебе! І виповнюється завжди і всюди цей пророчий вислів Спасителя: «А коли від землі буду піднесений, всіх притягну до Себе»"(Ів. 12, 32).
І ми, дорогі браття і сестри, станьмо під хpecтoм на Голготі, станьмо й глибоко задумаймося. Погляньмо совісно на простий дерев'яний хрест, такий строгий і гострий у своїх лініях, такий сильний у своїй основі. Послухаймо, що нам той хрест говорить. Нехай глибоко увійде у наші серця безмірна жертва нашого Божественного Учителя. Забудьмо на хвилину про тисячі справ нашого земного життя. Перестаньмо ганятися за примарою щоденного щастя. Залишімо на хвилину боротьбу за наші Земні маєтки, бо усе людство, хоча й намагається, але забути не може, що Христос умер за всі Народи, що Христова смерть є нашим життям, Його хрест є нашим ключем до неба. Пам'ять про цю першу Велику П'ятницю є незгасаюча, як сонце на небі.
I
У давнину єгипетські фараони будували собі дробівці - Величезні піраміди. Римські цісарі хвалили свою могучість, будували чудові палаци, величезні цирки, в котрих на золотому піску спокійно з посмішкою вмирали перші християни. Пам'ятником Ісуса Христа є дерев'яний, сильний хрест на горі Голготі. Піраміди - це старі, вже мертві пам'ятники. Римські цирки - це велика сумна руїна земної хвали. Могучі володарі Риму давно перетворилися у порох, залишивши після себе сумну згадку про нужденність душ поганських володарів. Але Хрест, той дерев'яний Ісусів Хрест з Голготи, живе і сильно стоїть посеред всіх народів. Біля Хреста з Голготи давні покоління шукали спасіння своїх душ. Біля цього Хреста сучасні й майбутні покоління мають шукати своє спасіння, бо тільки тут можуть знайти порятунок.
На Голготі зноситься Хрест понад землею, а на нім болючо повис Ісус Христос - Спаситель Світу. Навколо Хреста і на схилах гори згромадився роздратований натовп жидів. На чолі - архисвященики, вчені у Святому Письмі, фарисеї, старшини жидівського народу. Одні глузують з Ісуса, інші сумніваються у силі Божого Пророка, ще інші - богохулять.
Сцени з тієї Першої Великої П'ятниці, з цієї Кривавої години Спасіння на Голготі розігруються і в наш час. І сьогодні, як у давнину одні кидають на хрест богохульства й прокляття, інші мають сумнів щодо Христа й відкидають Його Криваву жертву! Але є мільйони праведних душ, які з глибокою вірою задивляються на Хрест з Голготи і чекають терпеливо й непохитно остаточної перемоги Ісуса Христа.
Сьогодні, можливо як ніколи раніше, мільйони людських очей звернені до хреста. Одні з тривожним питанням: «Скажи нам, хто Ти є? Не мовчи так страшно». Інші, безумовно, з великою тугою за правдою, просять: «Скороти час, переконай наші розум і серце, ми хочемо Тебе любити». Ще інші дивляться з незламною вірою, впевнені у перемогу Ісуса.
Сьогодні нас охоплює туга за міцними характерами, за людьми сильних католицьких переконань. Сьогодні ми живемо у час панування темної, холодної духовної ночі і мусимо визначитися: чи ми з Христом чи проти Нього: «Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед моїм Отцем Небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того і Я зречусь перед Отцем Моїм Небесним» (Мат. 10, 32-33). Порядний християнин-католик не може мати дві душі: одну на неділю до церкви, а другу для суспільного життя. Католик повинен мати одну безстрашну, сильну душу, для життя релігійного і суспільного: «Не думайте, що прийшов Я принести мир на землю. Не мир прийшов Я принести на землю, а меч» (Мат. 10, 84).
Ті, що були тоді біля Христа на Голготі, кричали: «Якщо ти Син Божий - зійди з хреста» (Мат. 27, 40). Інші, хитаючи головами, богохулили: «Інших спасав, - себе спасти не може! Він Цар Ізраїля: нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо у Нього» (Мат. 27, 42).
Відкинули від себе правду, і відважилися прибити вічну мудрість до хреста. Не хотіли прийняти науки Божої, через те й кричали. Просили відпустити Вараву. Краще хай буде революціонер, а не Син Божий. Кращим для нас буде вбивця, а не той, що благословив наших дітей, оздоровляв наших хворих, воскресав померлих, годував голодних хлібом, але мав відвагу сказати, що Він є Син Божий - такому ми не поклонимось!
Те саме діється і сьогодні, коли вірять всяким теперішнім мудрецям і сектантам - тільки не Ісусові на хресті. Перед кожним божком згинають коліно, тільки не перед Ісусом на хресті, який є Дорогою, Правдою, Життям. Всім символам людської думки віддають пошану, тільки не символові людства з Голготи, достойність, сила і вартість якого є вічною, вона виросла з муки і болю, з Його найсвятішої Крові і смерті. Кому ми тільки сьогодні не поклоняємося?
З часом від усіх наших поклонінь залишиться тільки жменя марного попелу. А висміяний сьогодні xpecт, буде Стояти сильно на Голготі, опромінений багряною Кров'ю Спасителя. І мільйони нових хрестів будуть зноситися до неба на знак того, що Христос живе, що Христос царює, що Христос перемагає, на знак того, що тільки біля стіп Христа можна знайти спасіння.
II
Нас мучать сумніви, безліч питань не дають нам спокою: навіщо це, для чого? Стоїмо безрадні, пригноблені під Тим хрестом. Кожний день приносить нам нові запитання. Ми плутаємося, викручуємося, а відповіді не маємо. Скільки болючих ударів падають нам на голову, скільки каміння і болота кидають нам під ноги злі люди? Скільки сьогодні помсти, ненависті, кривди і злодійства, підлості і в нас, і в наших ближніх? Скільки страху, переживань, хвороб і нещастя, скільки злочинності і голоду. Дай відповідь нам Христе, Ти маєш слова життя вічного.
Людина народжена від жінки, вона живе короткий час, у повсякденних потребах. Ті потреби зродилися з гріха, гріх - з бунту людини проти Бога. Біль, смуток, страх, всяка підлість, виросли з людської гордості, бо людина повірила тільки у себе, уповала тільки на себе, тільки себе полюбила. Дорога Ісуса Христа була дорогою жертви і смерті. То була єдина дорога, на котрій людство могло знайти спасіння. Ісус мусів вмерти, щоб ми могли жити. Наша дорога - це також дорога Христа і жертви, її вимірює саме життя. Вона є кам'яною, тернистою, болючою, і тільки на такій дорозі можемо знайти наше спасіння. Мусимо розіп'яти наші думки, наші примхи і настрої, лінивство нашого тіла і духа. Тільки тоді зрозуміємо відповідь з хреста, тільки тоді полюбимо хрест - наше спасіння. Вже впало на нас безліч терпінь, і все нові валяться на наші бідні голови. Ми змучені, так болюче змучені, що вихоплюється нам з уст бажання, голосне прагнення: забути б усе... Занурити себе у дикий вир, нехай буде розпуста, п'янка, щоб тільки забутися, бо так болить життя, такі страшні болі... Щоб тільки утекти від них, бо так гнітять немилосердно.
Втікаємо від хресної дороги далі й далі, й без сумніву поглиблюємо терпіння. Зазнаємо щораз нових терпінь, аж зовсім падаємо, богохулячи і проклинаючи всіх і все. А так близько є нескінченне море доброти, любові і радості життя - Ісус Христос - Цар на хресті.
III
За жидівським звичаєм, засуджених до розп'яття повертали плечима у сторону міста, щоб вмираючі не проклинали його. Так зробили і з Господом Ісусом. Згасаючими очима Христос дивився у синю, глибоку даль, ген далеко до темних борів і лісів, до синіх гір - до нашої слов'янської землі. Дивився довго і пильно, бо вже тоді кликав нас, слов'ян, до підніжжя свого хреста. Ми почули голос Божий, і пішли без застережень до хреста на Голготу, умираючи його боронити, і за Нього вмирати. То були наші праотці. А ми? І вчора і сьогодні чи всі ми коло того хреста витримували? Завжди? Чи ми хреста і Його жертви не зрадили ніколи? Ось слухай: з хреста лине тихий голос, вимовлений з болем: «Народе мій, народе! Що Я тобі вчинив або чим Я тебе засмутив, чому Мене зраджуєш негідно, Чому Мене зневажаєш? Дай відповідь Мені, якщо зможеш дати, якщо маєш якусь відповідь». Маємо Йому відповісти, лагідно і правдиво. Якщо є яка-небудь відповідь - мусимо відповісти... Піднімаєшся із земного пороху, прибитий терпінням, і починаєш говорити безсило: «Зраджую Тебе, Христе, так зраджую, бо мене ніхто не любить. Так холодно, порожньо коло мене, а Ти казав любити і ворогів своїх. Зневажаю Тебе, Христе, так зневажаю, бо й мене зневажають, як страшно зневажають, а ти змилосердився навіть над прокаженими». Голос з хреста: «Ніхто тебе не любить, ніхто? Поглянь на хрест! Чиї то закривавлені рамена так широко відкриті, щоб тебе з любов'ю, як ніхто з людей пригорнути? Чиє то серце вже завмерле, так нелюдсько пробите пробачає усім? Чия то кров на ранах чорніє на страшній вершині смерті? Для кого? Зневажають тебе?! Що ж це за королівська корона на моїй голові терням зорана? Що ж це за королівська пурпура на моїх раменах? О, яка пошана королівська біля Мого трону! Чи бачив ти колись таку? А ти говориш, що тебе зневажено? Якщо мене переслідували - і вас будуть переслідувати! Подивись на мене сумлінно і скажи, чи твій біль є таким як мій? За кого Мене так зневажено? Дай мені на це відповідь, ти її мусиш мати».
Ми продовжуємо говорити: «Зраджую Тебе, Христе. Так, зраджую, бо терплю самотність надмірну; о, як терплю. Ніхто не хоче зі мною терпіти. Я зневажаю тебе, Христе, так зневажаю, бо падаю під тягарем муки життя самотнього, ніхто не подасть Мені ввічливої руки. Скинь з мене той біль, і буду служити Тобі». І чути голос з хреста: «Ніхто за тебе не терпів? Ніхто з тобою не терпить? Ніхто? Ніхто тобі не Подасть руки? Чоловіче Малої віри, поглянь на хрест! Хто там висить весь побитий, закривавлений і вмираючий? Хто кликав сильним голосом: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти мене опустив?». Хто знає такий біль, який Я знаю? Терплячий брате, чому говориш, що ти надміру терпиш? Чи знаєш ти міру муки?
Іди за Мною. Нужда, горе і біль є всюди... Підемо разом, схопись сильно моєї долоні, і з вірою іди за Мною... Бачиш той блискучий схід сонця? Це мета нашої мандрівки... Піднеси хрест свого життя і ходи... Дорога далека, болюча і терниста - мусить бути болюча, бо горе і біль є всюди. Однак, біля останнього каменя тієї дороги здивовано зрадієш від безмежного щастя, поцілуєш хрест, той знак терпіння, але благословенний символ твого вічного спасіння. Чи віриш мені?». І відповідаю тихо: «Вірю Тобі, Христе». І скажу голосно! «Христе, іду за Тобою». Амінь.
Митр. протоієрей Петро Герилюк-Купчинький
"Сівач", лютий, березень, квітень 2000 Ч. 2 (9) рік 2
|