Йосафат народився 1580року у Володимирі-Волинському, він був українцем-волинянином. Проживши 43 роки, шість з них як архиєпископ Полоцький, він був убитий ударом сокирою у голову у білоруському Вітебську 12 листопада(25 листопада за новим стилем) 1623року. Убивцями були фанатично налаштовані кривичі-білоруси та московити-псевдоправославні. Ось результат крайнього занепаду церковного життя в Білорусії. Різні нечесні справи стали звичними. Монастирі в більшості були порожні. Розквітала корупція. Вірні не мали духовного проводу. Настав загальний великий занепад християнського життя. Крім того, квітуча колись Київська Церква, до якої входили і єпархії Білорусії, опинилася, як кажуть, між ковалем і молотом. В тоталітарній Польсько-Литовській державі панував принцип:„Куюс реджіо еюс реліджіо” – ,,Релігія  володаря зумовлює релігію держави”. У поневолювача України у Польщі й Литві, панував латинський обряд і віровизнання. Магнати-пани України переходили на латинський обряд. А у Придніпров’ї на Лівобережжі України Москва поневолювала нашу Церкву, своїм азійським, нехристиянським варіантом православ’я. Особливо брутально повелася Москва, коли силою мусила Константинопольського патріарха Єремію ІІ надати московській Церкві статус ,,патріархату”. Сталося це незаконне, неканонічне дійство у 1589 році.

Ця подія викликала тривогу серед ієрархів української Церкви, бо незаконно поставлений московський патріарх, скоро почав поневолювати до того незалежну Київську Церкву. Тому не диво, що дев’ять єпархій тодішньої Київської митрополії 1590р. надіслали в Рим заяву, що  Київська Церква бажає бути в єдності з Католицькою Церквою, але із збереженням православного обряду. 1595р. на синоді в Бересті (місто входило до складу України) наші владики підписали текст „Артикулів з’єдинення” із проханням прийняти Українську Церкву до Католицької Церкви.

Жертвою московитської ненависті стали тисячі наших вірних, сотні священиків, десятки єпископів, а між ними один з перших архієпископ Полоцький Йосафат Кунцевич, ЧСВВ.

Йосафат, по-світському – Іван Кунцевич дійшов до геройського акту мучеництва за єдність Церкви Христової тому, що він полюбив Бога понад усе у світі. Тому, що він ще молоденьким хлопцем віддав розп’ятому Ісусові свою любов. Хоч батько готував його для купецької кар’єри і віддав його  на науку комерції до Вільнюса, але Іван обрав духовне служіння.

Він шукав духовної науки в самого Господа. Як василіянський монах він постив, молився, бив поклони, босоніж йдучи на цвинтар й молився про найконечнішу ласку: „Боже нам єдність подай!” Як священик Йосафат  був повний ревності і запалу, він проповідував Христа, повертав остиглі збайдужнілі душі до Бога. Люди звали його „душе-хватом”.

Коли митрополит Київської УГКЦ Веніямин Йосиф Рутський запланував посвятити Йосафата в єпископи, він відмовився. Благав його, плакав, бо вважав себе негідним такої достойності. І тільки як слухняний монах він погодився прийняти єпископську хіротонію. Як єпископ Йосафат проявляв полум’яну ревність за єдність Церкви. Він бажав умерти за з’єдинання Церков. Про це він свідомо молився і трудився. Останню ніч на землі провів Йосафат на молитві. Зранку, в день смерті, він молився в храмі, співаючи утреню – свою лебедину пісню. По утрені пішов він у монастир до своєї келії. По дорозі оскаженілий натовп кинувся у монастир і почав бити слуг Йосафата, а він вийшов їм назустріч, кажучи: „Діти мої, чому б’єте моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене  ось – я”. В цю мить убивця ударом сокири розколов голову Йосафата. Він, залитий кров’ю, упав на землю і проказав останні слова, що їх чули свідки: „О, мій Боже, прости їм”.

Вмираючи, архиєпископ Йосафат підняв у благословенні руку і поблагословив своїх убивць. Так твердили очевидці. Лише людина свята і Божа вмирає з такою любов’ю. Розлючена юрба кривичів-білорусв і московитів волокла убитого архиєрея вулицями міста Вітебська, прив’язавши йому до голови мішок з камінням. Мертве понівечене тіло вкинули у річку Двину. А віруючі рибалки по кількох днях знайшли у Двині затоплене тіло Йосафата, щоб справити йому гідне поховання.

Тіло Йосафата лишилося нетлінним. Церковна комісія під присягою зізнавалася у понад 300 чудесах, які діялися за заступництвом і молитвами душі замученого Йосафата. Найбільшим чудом Йосафата було розкаяння і навернення Йосафатового суперника в єпископстві Мелетія Смотрицького, який спричинився до розбудження людської ненависті і вбивства Йосафата.

Чуда ці були підтвердженням благословення Господа Бога того факту, що  Й о с а ф а т  був праведним християнином, ревним душпастирем, гідним архиєпископом. 1643 року Церква проголосила його блаженним, а 1867 року, Йосафат був зачислений до числа святих Вселенської Церкви. Його нетлінні мощі  досі спочивають в храмі святого Петра в Римі, поблизу вівтаря святого Василія Великого.

Ось так закінчив свій земний шлях наш рідний брат, син України, жертву крові якого завдячуємо збереженням життя та існування греко-католицької віри в Київській Церкві. Ми можемо бути певні, що Небесних Архипастир Христос, за молитвами святого священномученика Йосафата, прискорить той Богом благословенний день, коли у нашій любій Україні, а той на цілому світі прийде той день, коли буде одне стадо і один пастир. Адже сам народ склав про нього пісню:

До Йосафата нині молімся щиро враз. А він в лихій годині розбудить віру в нас! Він через смерть жахливу пролляв святую кров і в ореол прекрасний убрав престіл Петров.

Хай з краплі твої крові, угодниче святий, в нас віри і любови огонь займе сильний, о тоє тя благаєм з цілої десь душі, на тебе уповаєм, бо діти ми твої.

Святий священномучениче Йосафате, величаємо Тебе і вшановуємо страждання Твої, що їх ти витерпів за з’єднання християнських церков України. Моли Христа Спасителя, щоб своєю силою прискорив час єдності церков в Україні, щоби всі діти Володимирового хрещення були з’єднані  в Ісусі і Його Церкві святій.