Преосвященний Владика Кир Павло Василик, як і кожен свідомий українець, не міг змиритися з ворожими діями поляків та москалів, які вигнали українців з рідних земель та кинули на нашу багатостраждальну землю численні банди шовіністів та МГБ. Невинних людей не просто розстрілювали, їх били молотами, прибивали цвяхами до стіни, палили живцем...

Уже в юначому віці Владика Павло розпочав боротьбу з окупантами: допомагав ліками повстанцям, писав антибольшевицькі вірші, носив патріотам машинки для друку.

1 квітня 1947 року, за доносом стукача, КДБ заарештував його у Львові. Присуд стандартний – „зрада батьківщині“ і „антисавєцка пропаганда“, статті 54. Iа та 54. II. Ці статті в зоні називали „галичанськими“. Батька теж засудили.

Перше ув’язнення Владика Василик відбував з 1947-го до 1955-го. Життя було нестерпне. „Спали на дошках, – згадував Преосвященний, – накритись нічим, блощиці. Їжа – юшка та 100 грамів каші з підгнилих продуктів“. До 1949 року перебував із кримінальними злочинцями. Здавалося, що потрапив у пекло між демонів: вночі могли зарізати, побити... Перший рік сидів у Львові й Миколаєві, а наприкінці року опинився аж у Челябінській області. Довелося пройти через уральські каменоломні й лісоповали, мідні рудники у Джезказгані, концтабори Уфи, Садкіно, Кемерово, Ольджераса, Устарська, Омська...

1 січня 1950 року П. Василика висвятив на диякона Єпископ Віктор з Риму, Єзуїт східного обряду, Екзарх Новосибірська, який один місяць перебував у Джезказгані (Казахстан) разом з Владикою (Єпископа Віктора висвятив для католиків большевицької Росії Митрополит Андрей Шептицький за часів німецької окупації). Це той самий Джезказган, на околиці якого 1954 року спалахнуло відоме Кінгірське повстання, потоплене московськими опричниками в крові: в’язнів загнали в кут, і почалося пекло – 500 безборонних людей було розчавлено під гусеницями танків. Світ ще не бачив таких злочинів проти власного народу. Там загинув і наш отець Долішкевич із Закарпаття.

У 1951-1952 роках Владика Василик, будучи дияконом, відбував покарання в м. Спаську Кемеровської області, який називали ще Долиною смерті. Дві бригади не встигали вивозити мертвих. Разом з Його Преосвященством у цьому концтаборі було ув’язнено за зв’язок з УПА адвоката Степняка, о. Готру, о. Шестака, а також поета, сина священика Юрія Масяка, з яким Владика дружив.

1953 року „визволителі“ запроторили Преосвященного Владику до Ольджераса (Алтайський край), де був засуджений і Юрій Шухевич, син Головного командира УПА. Від 14 років Юрій перебував у неволі, втратив здоров’я, осліп, але не зрікся ідей свого батька, славного генерал-хорунжого Романа Шухевича.

1954 р. Преосвященний Владика перебував у концтаборі міста Омська, де за колючим дротом опинилися й інші, за визначенням КДБ, „люті вороги радянського народу“: оо. Осянкевічюс, Александрявічюс (Литва)... У московських концтаборах найчисленнішими завжди були українці й литовці. Владика Василик працював на будові. Будучи дияконом, відправляв Молебні, Акафисти, займався катехизацією молоді, за що табірна адміністрація неодноразово карала його карцером та буром, тобто тюрмою в тюрмі. Пройшов через тюрми Новосибірська та Устарська. 20 грудня 1955 року 32 в’язнів-галичан, серед яких був і Владика, відправили до Новоолександрівки. Сотні кілометрів їхали трактором по бездоріжжю. Якщо б не кожухи й не повстяники, які дали їм милосердні жителі Устарська, були б замерзли. У Новоолександрівці в’язні працювали на фермі: доглядали корів, годували, прибирали...

Аж 1956 р. повернувся Преосвященний Владика на Тернопільщину, в Бучацький район, де жили родичі. А 18 листопада 1956 року сталася знаменна подія в житті Павла Василика. У княжому місті Львові, на вулиці Вечірній, його висвятив на греко-католицького священика Владика Микола Чарнецький (1884-1959), редемпторист, Апостольський Візитатор для Волині та Підляшшя.

20 листопада 1956 року отець Павло відправив першу Святу Літургію в с. Переволоці. Саме тут він і розпочав душпастирську діяльність.

У 1956-1959 роках Владика Василик, будучи священиком, проводив велику душпастирську роботу на Станіславщині, Тернопільщині, Закарпатті, Львівщині.

Недовго радів Єпископ Павло волею. На початку 1959 року його арештували біля ринку в Станіславі. Знову тюрма. Вимагали відректися своєї віри, перейти на совєтскоє православіє, обіцяли волю й Катедральний собор у Станіславі. Відмовився.

„Ну, то й зогниєш у в’язниці“, – кинув злісно один з кадебістів, згадував Преосвященний.

Друге ув’язнення Єпископ відбував у Дубравлазі (селище Потьма-Явас, Мордовія), від 1959 до 1964 року. Цей концтабір називали ще концтабором віруючих.

У цьому таборі перебував і світлої пам’яті Блаженніший Патріарх, Ісповідник віри Йосиф Сліпий, який часто мав зустрічі з в’язнями та священиками; ховаючись від ока наглядачів, робив повчальні академії. Але й тут каральні органи московської імперії не давали Блаженнішому Патріархові Й. Сліпому та Преосвященному Павлові Василику, тоді ще священикові, спокою. Організували так званий суд, де визнали їх особливо небезпечними рецидивістами і засудили до дуже суворого режиму закритого типу в лагпункті №10 (спочатку Єпископ Василик перебував у лагпункті №11, потім – у №7).

Після заслання Владика Павло працював заготівельником лікарських рослин, мандрував горами (Івано-Франківщина, Тернопільщина, Закарпаття), часто бував у Криму, на Східній Україні, де провадив душпастирську діяльність. Від 1966 до 1974 рр. його відмовлялися навіть прописати.

В кінці 1974 року Владика Павло, тоді священик підпільної Церкви, посвятив хату та відправив Святу Літургію в селі Ковалівка Монастириського району. Провідник пізно вночі вів Владику до Бучача. Перед Бучачем „бобик“ з кадебістами вже чекав на Преосвященного.  Невідомо, хто продав. Владику відвезли у Бучацький КДБ, а потім – у Тернопіль. По дорозі, коли доблесні дзержинці спали, Єпископові вдалоcя з’їсти всі адреси з блокнота й інтенції. В Тернополі Ісповідника віри помістили в номері „люкс“ готелю „Інтурист“. Почалися допити, постійно біля нього чергував один кадебіст. Люди хвилювалися, не знали, де Єпископ Павло. Через п’ять днів він прийшов. Увесь сивий. За п’ять днів посивів...

Незабутня подія сталася для всіх нас 1 травня 1974 року – Владика Йосафат Федорик ЧСВВ, Екзарх українських греко-католиків на Центральну Азію – у с. Вільхівцях Жидачівського району Львівської області висвятив священика Павла Василика на Єпископа катакомбної УГКЦ. Ця подія сталася в домі о. Любомира Матури, родича Владики Йосафата Федорика. В оселі були о. Любомир, його їмость (уже покійна) та Григорій Сімкайло.

Єпископ Павло Василик ніс людям Божу Правду по Галичині, Закарпатті, Волині, Рівненщині, Хмельниччині, Дніпропетровщині, Одещині, у Москві, Ленінграді, Криму, Прибалтиці. У багатьох містах і селах засновував церковні громади. Багато разів у Преосвященного відбирали ризи й літургічні книги, погрожували арештом. А він відповідав: „Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою“.

4 серпня 1987 року група українського духовенства, ченців, черниць і мирян на чолі з Преосвященним Владикою Кир Павлом Василиком заявила на весь світ про свій вихід  із підпілля до повнокровного релігійного  життя. Заява була направлена Святішому Отцеві Івану Павлу II Папі Римському, а копія – президентові Михайлу Горбачову.

17 липня 1988 року у Зарваниці Єпископ катакомбної УГКЦ Павло Василик у співлужінні з оо. Григорієм та Миколою Сімкайлами, Іваном і Тарасом Сеньківими, Йосипом Морозом відправив Архиєрейську Службу Божу, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних (КДБ нарахував 40 тисяч). Серед них були й українські правозахисники І. Гель, М. Горинь, С. Хмара, Я. Лесів...

7 лютого 1989 року Владика Павло очолює делегацію до Москви, вимагає від кремлівських можновладців відновлення статусу УГКЦ. 16 травня 1989 року, напередодні з’їзду народних депутатів СРСР, до Москви знову прибуває делегація УГКЦ у складі Єпископів П. Василика, С. Дмитерка, Ф. Курчаби, отців Г. Сімкайла, В. Війтишина, Т. Сеньківа, І. Возняка, численних вірних, щоб зустрітися з президентом Горбачовим. У розмові з кореспондентом агенції „Ройтер“ Владика заявив, що „ми не прийшли прохати, а вимагаємо, щоб нам повернули те, що забрали після 1946 року. Ми зібрали майже 500 тисяч підписів під вимогою повернення волі та прав Українській Греко-Католицькій Церкві“.

7 листопада 1989 року київська комуністична влада заявила, що українські греко-католики можуть реєструвати свої громади. 1 грудня 1989 року Папа Іван Павло II прийняв президента М. Горбачова. Святіший Отець вимагав свободи для УГКЦ, що Горбачов і обіцяв зробити.

20 грудня 1989 року відбулася спроба повернення катедри в м. Івано-Франківську її законному господареві – УГКЦ. Червоні митрополити заховали ключі від Божого храму. Від того дня, у сніг чи в дощ, Архиєрейські Служби Божі перед закритою святинею відправляли Преосвященні Владики Кир Павло Василик та Софрон Дмитерко у співслужінні зі священиками Григорієм та Миколою Сімкайлами, Володимиром Війтишиним, Йосифом Морозом та тисячами вірних.

28 січня 1990 року, після відправи Служби Божої, тодішній голова облвиконкому урочисто вручив Владиці Василику документ, у якому було сказано, що від цього дня катедра переходить у власність УГКЦ. Загальновідомо, що Владика Павло завжди був батьком для всіх священиків, монахів, монахинь, мирян у підпіллі та в теперішні часи.

Історичною подією стало створення Коломийсько-Чернівецької Єпархії УГКЦ на чолі з Єпископом-Ординарієм Кир Павлом Василиком. Його інтронізація відбулася 31 жовтня 1993 року в Коломиї. Апостольський Нунцій Кир Антоніо Франко, Блаженніший Патріарх Мирослав Кардинал Іван Любачівський, Преосвященний Владика Кир Софрон Дмитерко, Преосвященний Владика Кир Іриней Білик, отець-доктор Іван Дацько, десятки священиків, тисячі вірних вітали цього святкового дня улюбленого Владику Кир Павла Василика. Це велика подія в житті нашої Церкви й велика честь для столиці Гуцульщини – Коломиї.

 11 років життя та жертвенної праці Владика Павло Василик вклав у розбудову новоствореної Єпархії. Вінцем його апостольської місії стало спорудження величавого собору св. Переображення в Коломиї. Біля стін святині Владика спочив, упокоївшись у Бозі 12 грудня 2004 року.

Вічна йому пам’ять та шана у мільйонах сердець, які він залишив для служіння Богові й Україні.

Трухан Юрій – секретар Владики
Кир Володимира Війтишина – Єпарха Івано-Франківського.